РІДНА МОВА 11 КЛАСПлан-конспекти уроків
Мета: перевірити рівень засвоєння знань про основні пунктограми, здобуття умінь і навичок вживати розділові знаки у простих та складних реченнях, відпрацьовувати вміння й навички використовувати здобуті теоретичні знання на практиці; розвивати логічне мислення, орфографічну і пунктуаційну грамотність.
Тип уроку: урок перевірки і обліку здобутих знань, умінь і навичок.
Обладнання: підручник, текст диктанту, текст для аудіювання.
I. Повідомлення мети перевірки і способів її проведення.
II. Проведення диктанту.
III. Відповіді вчителя на запитання учнів (після того як зібрано зошити).
IV. Проведення аудіювання.
V. Відповіді вчителя на запитання учнів (після того як зібрано відповіді на запитання до аудіотексту).
VI. Підведення підсумків уроку.
Тексти для диктантів
На п’ятнадцятому році життя Михайло Кравченко, важко захворівши, втратив зір. Щоб заробити на кусень хліба, він, маючи сімнадцять років, почав навчатися кобзарського мистецтва.
З кобзарем познайомився український художник і фольклорист Опанас Сластіон, і згодом знайомство переросло в щиру дружбу. Записавши виконувані Кравченком думи, Сластіон подав їх до журналу «Київська старовина». Художник вважав, що Кравченко був поетично обдарованим та наділеним неабияким мистецьким смаком.
Щоб утримувати сім’ю (Кравченко мав трьох дітей), він, окрім кобзарювання, займався плетенням мотузок. Для незрячого це було нелегко, до того псувалися пальці. «Як пов’єш вірьовки з місяць, то з пальців дванадцять шкір злізе, де там грати!» — журився кобзар.
Спочатку Кравченко виступав у своєму селі Великих Сорочинцях на Миргородщині, пізніше у різних містах: Харкові, Катеринославі, Києві, Одесі, Санкт-Петербурзі.
Творчість кобзаря зацікавила професора Філарета Колессу. Він записав від нього на фонограф і надрукував шість народних дум та чимало історичних пісень. Між іншим, Кравченко виконував також танці, які на той час майже зникли з репертуару кобзарів.
На схилі літ кобзар передавав своє мистецтво учням: Федору Кушнерикові та Терентію Пархоменку.
Злидні, поневіряння, вимушені мандри підірвали здоров’я народного співця, звівши його в могилу на п’ятдесят дев’ятому році життя. (186 слів)
(За В. Корнелюком)
Чарівна природа, неповторний фольклор, оригінальні звичаї цього краю завжди приваблювали й дивували мандрівників. З особливою любов’ю писав про цей край Михайло Коцюбинський: «Якби ви знали, який це казковий закуток, з густо-зеленими горами, з гірськими ріками, чистий і свіжий, наче вчора народився. Одяг, звичаї, весь уклад гуцулів настільки своєрідний і барвистий, що почуваєш себе перенесеним в якийсь новий, невідомий світ».
Співцем Гуцульщини справедливо називають Марка Черемшину (Івана Семанюка). Його батько — освічений селянин Юрій Стефанович — був від природи обдарованою людиною: він добре співав, прекрасно знав усну народну творчість.
Про раннє дитинство Черемшина згадував: «Взяли мене на виховання на Залісну гору дід і баба. » З їхньої хати виніс письменник безмежну любов до народної пісні, бо тут завжди звучали співанки, оповідалися легенди й казки.
З дитячих літ Іван, болісно реагуючи на кривду, дав собі слово: «Буду вчитись, щоб своєму народові коли не помогти, то бодай сорому не наробити». Навчаючись у Віденському університеті, юнак зачитувався творами Панаса Мирного, але, певно, найбільше враження справила на нього зустріч із Франком. Каменяр постав перед ним як «велике астральне тіло, що гріє всю Україну, а світить далеко, ще дальше».
Працюючи в суді, Черемшина писав чудові твори з гуцульського життя. (190 слів)
(За М. Кучинським )
Парадокс полягав у тому, що твори цього письменника друкувалися в Празі, Лейпцигу, Берліні — скрізь, куди доля закидала українців. Тільки в Україні його повісті й оповідання з двадцятих років опинилися під забороною.
Чим же завинив Кащенко? Палкою любов’ю до рідного краю, прагненням популяризувати вітчизняну історію.
Юність Андріана проминула у Катеринославі, де він закінчив гімназію, юнкерське училище, де за кілька років скінчилася його військова кар’єра. Вийшовши в запас, працював службовцем на залізниці.
Переїхавши до Петербурга, Кащенко відчув себе щасливим: українці столиці, об’єднавшись у «Громаду», влаштовували лекції, концерти, вистави. Письменник поринув у національно-культурне життя.
Повернувшись до Катеринослава і заснувавши українське видавництво, Кащенко писав: «Перевтомився, видавши двадцять дві книжки своїх творів, і деякі з них протягом року вийшли двічі». Такі твори, як «Зруйноване гніздо» та «Борці за правду», зробили ім’я Кащенка широковідомим, бо, за словами критиків, «підвищували в молоді національний гонор».
Особливу увагу приділивши добі Хмельницького, автор відтворював волелюбні, героїчні характери палких патріотів, захисників України. Як ніхто, він умів поєднати об’єктивну розповідь з романтичною, лірично забарвленою белетристикою.
Перевтома далася взнаки — не витримало серце. На жаль, могила письменника не збереглася: влада хотіла, щоб забулась не тільки творчість, а й прізвище Кащенка. (186 слів) (З календаря)
Раптом поміж листя заворушилось грубе гілляччя. Страх уступив мені в п’яти, а коли гілляччя посунуло через кущі, шарудячи й шелепаючи, душа зовсім обмерла.
— Бач, лось який! — стиха мовив дід.
Це й справді лось подерся через кущі, понісши на голові важкі гіллясті роги.
— Діду, а це що таке чубате?
Смугаста птаха, вся з жовтих та чорних пер, сяяла рудим чубом, сидячи на сучку осики. Ну, не птаха, а цілісіньке тобі свято, що літає, гніздо в’є, пташенят годує.
— Одуд,— сказав дід.— Присів коло свого гнізда.
Трохи далі в дубняку лунав сухий, чіткий перестук: почіплявшись пазурами за стовбури дерев, строкаті дятли довбали дзьобами кору, дістаючи з-під неї поживу. Хазяйновито, з дивною розсудливістю вони трудились, нагадуючи мені і діда, і бабу, і матір, які вже коли заходжувалися коло якогось діла, то так пильно, ніби оці дятли.
Йдучи попереду, мати співала, а баба Килина підспівувала сухим голосом: «Чорні птиці, білі птиці, наче світлі й темні лиця. »
Хочу радісно крикнути — до рідних своїх, до землі, та крик застряє в горлі. Й немає слів, наче пожухли, як весняна розсада в приморозки. Бо якими словами запитаєш про цей світ, розкажеш про цей світ? (185 слів)
Коли кілька років тому, реорганізовуючи Львівський науково-дослідний інститут суспільних наук на Інститут українознавства Національної Академії наук України, йому присвоїли ім’я Івана Петровича Крип’якевича, українська громадськість сприйняла цей факт радісно. Надання інститутові імені видатного історика— справедлива данина його світлій пам’яті.
Майбутній учений народився на Галичині, в оповитім переказами Львові. Іванів батько походив із давнього роду, що налічував не одне покоління священиків. Зацікавленість минувшиною прийшла до хлопця в гімназії, а в стінах Львівського університету Іван почав формуватися як здібний дослідник. Тут він познайомився з історіографом, що стояв на порозі європейського визнання,— славнозвісним Михайлом Грушевським.
Молодий учений опрацьовував проблематику козаччини — це й визначило його майбутнє як історика. Численні публікації в періодиці загострили перо майстра наукового слова. У часи, малосприятливі для української науки, Іван Петрович обійняв посаду завідувача кафедри історії України. Тріумфом стало присудження йому без захисту ступеня доктора історичних наук.
У часи німецької окупації вчений працював у видавництві, боронячи вітчизняну науку від гітлерівського блюзнірства. Однак після війни саме за це був переведений до Києва, де розпочалося відверте його цькування. Безпідставній критиці піддавалась і дружба Крип’якевича з академіком Грушевським.
Зрештою, високий авторитет ученого подолав політичні заборони, хоч для партократів він лишився «буржуазним ученим». (190 слів)
Коли востаннє виходив з хати, почувався так, наче душа моя досі була зодягнена в чародійний мальований квітник, а тепер мушу кожну квіточку зняти з душі, з серця, вирвати з думок. Попрощався з садом, із подвір’ям.
Сів у машину, виїхав у вуличку, а потім причинив ворота, що скрипнули жалісно, наче заплакали. Надумавши проїхатись селом, я вів машину повільно, бо до всього хотів приглянутись і все запам’ятати. Яскраві мальви цвіли по обійстях та по узбіччю дороги. На цегляний постамент здерся півень — великий, гребенястий, вогненно-рудий. Чи не цей голосистий будимир перед досвітком озивався полум’яною сурмою, випередивши всіх сільських півнів? Що людина, що птах — одного поля ягоди: і людина, і птах прагнуть самоствердження.
Поминувши луг, озирнувся — Яблунівка віддалялась до обрію, наче в небуття відсувалась. На прощання я всміхнувся їй, наче рідній, і в серці затремтів біль.
Села я сприймав як безмежну книгу рідної землі. І якщо розділ цієї книги, пойменований Яблунівкою, такий казково багатий і невичерпний, то яка ж вся книга, в котрій незчисленна кількість сторінок! Кому до снаги відкрити могутній зміст усієї книги, хто той богатир і велет? Очевидно, сам народ наш. (180 слів)
Тексти для аудіювання
НАРОДЖЕНА З МОРСЬКОЇ ПІНИ
Маруся Чурай. Хто вона така? Яка взагалі історія її образу? Звідки такий незгасний інтерес до неї все нових і нових поколінь митців? Реальна це особа чи, може, кимось вигадана? І досі дослідники української літератури, музики, фольклору не мають щодо цього єдиної думки. Навіть відповідна стаття УРЕ дещо позначена цими ваганнями та суперечностями. Тут сказано, що Маруся Чурай — це легендарна українська співачка й поетеса й що жила вона в Полтаві в середині XVII століття. Але ж пам’ятаймо, що одне з головних значень слова «легендарний» — це вигаданий, такий, що насправді не існував. Тим більше, що далі в цій же енциклопедичній статті сказано: «Документальних свідчень, записів, народних переказів про Марусю Чурай немає ».
Власне, якраз із цього й починає свій знаменитий роман Ліна Костенко. Мовляв, 1658 року в Полтаві була пожежа, і, як припускає поетеса, тоді, можливо, згоріли в магістраті судові книги, а серед них, можливо, була й справа Марусі Чурай. Уся розповідь у романі ведеться на грані легенди й реальності. Як і в деяких роботах на цю тему інших авторів, присутня заманлива, тремка невловимість. Так взагалі буває, коли говорять чи пишуть про тих, хто творить народні пісні. Ніколи не докопаєшся, хто перший заспівав ту чи іншу народну пісню. Про авторство пісні влучно висловився Дмитро Павличко: «Пісня — максималістка, вона втікає від авторів і прагне бути або нічим, або дочкою народу».
Та хіба тільки невловимість авторства збуджує інтерес до народної пісні? На сьогодні тільки зареєстрованих нараховується майже 300 тисяч українських народних пісень. Таким безцінним скарбом не може похвалитися ніякий інший народ, не кажучи вже про неймовірно високу якість нашого пісенного фольклору.
Українській народній пісні властива дивовижна довершеність, музична й словесна. Це відчули геніальні композитори Моцарт, Бетховен, Ліст і плідно використали наші пісні у своїх творах. Ліст, наприклад, настільки вподобав собі пісню «Ой не ходи, Грицю», що вона надихнула його на створення фортепіанної п’єси «Українська балада», а за мотивами інших українських пісень він написав симфонічну поему.
Можуть спитати: звідки ж ці композитори добре знали українські пісні? Передовсім з перекладів. «Ой не ходи, Грицю», приміром, уже на початку XIX ст. співала вся Європа — цю пісню було перекладено польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами. Світ був просто вражений визначальною для української музичної культури ознакою — її особливим вокальним характером і тісною сув’яззю з поезією. Європа навіть відкрила чисто «український» голос із властивими тільки йому чудовими артикуляційними особливостями. Тому-то й заметушилися в імперській столиці Петербурзі, частіше стали засилати в Україну відповідних спеціалістів, щоб ті набирали для придворних капел українських хлопців. Набирали пожадливо. Скільки неперевершених талантів одчахнуто було від нашого народу!
Інтерес у навколишніх державах до української пісні та її творців був надзвичайно великий. Було всім дивно й незрозуміло, хто конкретно творить такі пісенні перли? Невже справді на це здатні простий українець чи українка, які на час того підвищеного інтересу були, як правило, неписьменними кріпаками? Навіть пішов був такий собі фантастичний поголос, що українські народні пісні виринають з морської піни, бо ж у чорноморських глибинах живуть схожі на дельфінів істоти, які, мовляв, і створюють оте пісенне диво. А чумаки, що приїжджають до моря по сіль, підхоплюють ті пісні й по всій Україні розвозять. Так чи інакше, а в пошуках авторства українських пісень доходило майже до ажіотажу.
І от російський письменник О. Шаховськой 1839 року видає, правда, дуже посередню, повість «Маруся, малороссийская Сафо», в якій до чисто побутово-мелодраматичного сюжету балади «Ой не ходи, Грицю» додає події української історії XVII століття, а Марусю показує авторкою чудових пісень.
Відомий і вельми авторитетний дослідник українського фольклору Григорій Нудьга з цього приводу писав, що таки немає ясодного документа чи переказу, навіть невиразної легенди про те, що така співачка й поетеса справді жила, «просто підроблятися під історичну дійсність тоді було модно», а пісні, які нібито створила Маруся, автор повісті О. Шаховськой «майже всі списав з «Малороссийских песен», виданих у 1827 році Максимовичем». А поки що на основі тільки повісті О. Шаховського з’явилася в пресі ще й стаття іншого автора, де вже докладно описано сам процес створення Марусею пісні «Ой не ходи, Грицю». І саме це стало приводом для того, що ім’я Марусі Чурай було навіть внесено до «Библиографического словаря русских писательниц» Голіцина. А тим часом Маруся Чурай, як переконує нас той же Г. Нудьга, це всього-навсього «літературний образ, як Наталка Полтавка, Тарас Бульба та багато інших, про яких ніхто з дослідників літератури не наважиться писати як про реальні історичні особи».
Значить, ідеться про містифікацію? Хай так. Якщо талановито здійснена, втілена у високохудожній твір, то чом же їй не бути прийнятою до золотого фонду нашої літератури? Так, власне, й сталося з чудовим романом Ліни Костенко. Проте це не означає, що тему Марусі Чурай вичерпано, і вона вже закрита для інших авторів, тому що її глибинність неосяжна.
Та й узагалі, кожен письменник, який працюватиме над вдячною темою Марусі Чурай, дістане добру можливість домалювати, докарбувати нові риси й грані українського народного піснетворця, котрі ще більше увиразнять незмірну талановитість, глибоку чутливість нашого народу, землі якого, за словами Адама Міцкевича, «є столицею ліричної пісні». Бо таємниця авторства, особи й самого процесу творення справді народної пісні — вічна.
Чому ж нині, на зламі століть і тисячоліть, ми не співаємо наших прекрасних пісень, котрі набули світової слави? І в селах, і в містах не співаємо? У вечірні години відпочинку або святкового дня в колі друзів, а то й на самоті? Коли на душі сумно й у хвилини радості — чому не кличемо собі на розраду народну пісню?
Чому нинішнє естрадне верещання, як та сірчана кислота, про-' їдає, нищить частину юних душ, а натомість буйним будяччям проростає національний нігілізм, тобто зневажливе ставлення до неперебутних цінностей в українському мистецтві, зокрема й народнопісенному? Дехто пояснює, що, мовляв, нічого опиратися, бо самі потреби життя виправдовують саме таку тенденцію, котра передбачає витіснення усталених норм і традицій і, якщо хочете, навіть «конфлікт із консервативно настроєним суспільством. Звичайно, куди легше, вигідніше, прибутковіше плисти за течією, тобто за модою. Пішла мода на щось там, хай і невластиве нашій природі — слухай, співай і не оглядайся. Одначе слід пам’ятати, що то шлях сердець холодних, чужих істинному мистецтву, яке завжди в підоснові своїй має національні начала.
Тож із здивуванням знову запитуєш себе: чому в наш час та ще на тлі таких епохальних перемін у національній історії мовчать народні піснетворці? Чи перевелися в нас люди такого, як у Марусі Чурай, душевно-емоційного складу? Мабуть, ні. Таких особистостей немало і в наші дні. Інша річ, що вони, можливо, не бачать у свого сучасника потреби в їхній пісенній творчості. А не бачать, певне, тому, що естрадний примітив затопив геть усе довкола, сильно приглушуючи такий попит. Нині можна говорити про неспростовний факт: насаджування невибагливої, розрахованої на нерозвинені смаки музики, що її китайці небезпідставно охрестили державо-руїнницькою, діє в нас уже на повну силу.
Де ти, сучасна Чураївно? Ми знаємо, що ти десь серед нас. Нові твої пісні, твій голос пророчий, дастьбі, порятує нас від могили й забуття. Збудить до усвідомлення людської й національної гідності. Ми ж бо свято віримо: хоч би й у легенді своїй — ти вічно реальна. (1120 слів)
(За О. Сливинським)
✵ На кожне із запитань вибрати правильну відповідь.
1. У відповідній статті УРЕ сказано, що Маруся Чурай — це:
а) видатна історична особа;
б) маловідома історична особа;
в) легендарна особа; √
г) літературний персонаж.
2. Із розповіді про пожежу в Полтаві 1658 року, під час якої могли згоріти документи про Марусю Чурай, розпочинається твір:
а) «Ой не ходи, Грицю» Михайла Старицького;
б) «У неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської;
в) «Маруся, малороссийская Сафо» Олександра Шаховського;
г) «Маруся Чурай» Ліни Костенко. √
3. Слова про те, що «пісня втікає від авторів і прагне бути або нічим, або дочкою народу», належать:
а) Адаму Міцкевичу;
б) Дмитрові Павличку; √
в) Ліні Костенко;
г) Ференцу Лісту.
4. Українських народних пісень (зареєстрованих) на сьогодні існує:
а) близько 100 тисяч;
б) близько 200 тисяч;
г) майже 300 тисяч. √
5. Автором фортепіанної п’єси «Українська балада», в основу якої покладено пісню «Ой не ходи, Грицю», є:
а) Людвіг ван Бетховен;
б) Вольфганг Амадей Моцарт;
г) Петро Чайковський.
6. У XVIII—XIX ст. світ був вражений такою визначальною для української музичної культури ознакою:
а) пов’язаністю з давніми язичницькими культами;
б) підкреслено романтичною спрямованістю змісту та форми;
в) вдалим синтезом вокалу з хореографією;
г) особливим вокальним характером і тісною сув’яззю з поезією. √
7. Для придворних капел столичного Петербурга охоче набирали українських хлопців, тому що:
а) вони співали майже безоплатно;
б) Європа відкрила чисто «український» голос із властивими йому чудовими артикуляційними особливостями; √
в) вони вирізнялися винятковими здібностями і слухняністю;
г) вони були винятково вродливі.
8. Існував фантастичний поголос, що українські народні пісні виринають із морської піни, бо ж у чорноморських глибинах їх створюють істоти, схожі:
в) на золотих рибок;
г) на загиблих матросів.
9. Слово ажіотаж означає:
а) бажання ввести когось в оману;
б) бажання привернути увагу суспільства до проблеми;
в) збудження навколо якогось питання; √
г) байдуже ставлення до питання.
10. До «Библиографического словаря русских писательниц» Голідина ім’я Марусі Чурай було внесено після того, як надрукували:
а) збірник В. Максимовича «Малороссийские песни»;
б) повість О. Шаховського «Маруся, малороссийская Сафо»; √
в) п’єсу М. Старицького «Ой не ходи, Грицю»;
г) статтю А. Шкляревського «Маруся Чурай, малороссийская певунья».
11. Слово містифікація означає:
а) перенесення смислових акцентів у тлумаченні явища;
б) обман, спричинений збігом обставин;
в) обман, здійснений ненароком, неумисне;
г) умисне введення когось в оману. √
12. «Столицею ліричної пісні» українську землю назвав:
а) Максим Березовський;
б) Петро Чайковський;
в) Дмитро Яворницький;
г) Адам Міцкевич. √
13. Підґрунтям істинного мистецтва завжди є:
а) наслідування кращих зразків визнаних світом митців;
б) стилізація під відомі античні твори;
в) національне начало; √
г) повна відмова від національної основи.
14. Для українців Маруся Чурай є уособленням:
а) дівчини, яка помстилася коханому за зраду;
б) дівчини, яку врятував від страти Б. Хмельницький;
в) співучої душі народу; √
г) незгасної історичної пам’яті народу.
15. Народні піснетворці нині мовчать, тому що:
а) вичерпались народні таланти;
б) талановиті митці не мають належної матеріальної нагороди за свою працю;
в) найбільш талановиті творці пісень виїхали за кордон;
г) не бачать у свого сучасника потреби в їхній пісенній творчості. √
16. Опрацьований текст має виразні ознаки:
а) наукового стилю;
б) ділового стилю;
в) публіцистичного стилю; √
г) художнього стилю.
Трапилося так, що в Україні ім’я цього українця мало кому відоме. А постать Василя Єрошенка справді унікальна: він був мандрівником, письменником, музикантом, педагогом, лінгвістом-поліглотом (знав близько 20 мов, європейських і східних: англійську, французьку, тайську, бірманську, хінді, чукотську, туркменську, пушту та інші, а також мову есперанто).
Василю Яковичу судилося поєднати Україну з країнами Сходу: Японією, Таїландом, Бірмою, Індією, Китаєм. Історію його життя і його творчу спадщину дбайливо зберігають і ретельно досліджують насамперед в Японії та Китаї. В Японії українця Василя Єрошенка визнано класиком дитячої літератури, його ім’я — Еросан — внесено до енциклопедії, а його твори — глибоко символічні філософські казки та оповідання, написані японською мовою та есперанто,— перевидаються й досі.
На жаль, багато втрачено через загибель особистих архівів Єрошенка. Ми мало знаємо його як філософа, сходознавця, дослідника релігій і вірувань Сходу, як одного з представників духовної революції, чиє ім’я має стояти в одному ряду з іменами таких визначних мислителів Сходу, як Микола Реріх, Рабіндранат Тагор, Л y Сінь.
Василь Якович Єрошенко народився 13 січня 1890 року в українській слободі Обухівці на Бєлгородщині (нині територія Росії). У чотири роки від тяжкої хвороби повністю осліп. Та все ж зміг самостійно об’їхати мало не півсвіту. Навчався в Москві, Лондоні й Токіо, майже десять років прожив у країнах Сходу, працював на Чукотці й у Середній Азії.
Інтерес до країн Сходу виник у Василя ще в московській школі-притулку для сліпих дітей, де він навчався, після відвідання притулку китайським дипломатом. По закінченні школи Василь, працюючи скрипалем в оркестрі сліпих, самотужки вивчав історію релігії та філософії. Доленосною стала зустріч юнака з Ганною Шараповою — прихильницею мови міжнародного спілкування — есперанто. Саме вона організувала поїздку Василя через Польщу, Німеччину, Австрію, Францію до Лондона на навчання в Королівському коледжі й Академії музики для незрячих. Василь мандрував без поводирів, і допомогу в дорозі надавали йому есперантисти багатьох країн.
У Лондоні — одному з найавторитетніших у Європі центрів сходознавства — Єрошенко захопився буддизмом. Щоб читати священні тексти в оригіналі, він вивчив мову палі й заходився вивчати японську.
Повернувшись із Лондона до Москви, Єрошенко познайомився з сином російського вченого й мандрівника, дослідника Сходу й письменника Володимира Обручова (нам він відомий як автор «Землі Санникова») Сергієм. Розповіді батька свого товариша про експедиції до Китаю Василь всотував серцем. Саме тоді з уст Єрошенка несамохіть зірвалося питання: «Чи ж можна в експедицію сліпому?».
До Країни ранкового сонця Василь потрапив 1914 року за відрядженням Товариства есперантисті. Він став вільним слухачем Токійської школи сліпих.
Слід зауважити, що до незрячих у Японії здавна виробилось особливе ставлення. Традиційними заняттями сліпих були масаж, голкотерапія та гра на національних інструментах — кото і сямісені. Японський масаж та голкотерапія ґрунтуються на давньому вченні про енергетичні структури людського тіла, про 628 активних точок, впливаючи на які голкою або припіканням, можна зцілити людину від будь-яких недуг. Щоб розшукати ці точки, писав пізніше в одному з нарисів Єрошенко, потрібна надзвичайна, недоступна багатьом зрячим чутливість дотику. Саме тому цілителями-масажистами на Сході традиційно бувають сліпі.
Через півтора роки після переїзду Василя Єрошенка до Японії в журналах друкуються його твори, написані японською. Через тонку поетичність, ліризм та глибоке осягнення автором духовних традицій японської культури ці твори відразу ж здобули велику популярність.
Про глибоке знання Єрошенком культури та релігій як Сходу, так і Заходу свідчить його дискусія з Рабіндранатом Тагором. Вона відбулася, коли 1916 року індійський поет і філософ виступав у Токіо з лекціями. Коли Тагор висловив думку про те, що християнство використовує розумове знання, тоді як буддизм прилучає людину до духовного світу через підсвідомість, Єрошенко аргументовано спростував цю тезу. Тагор зауважив: якщо його опонент — християнин, відповідати йому має буддійський священик. Яким же було здивування філософа, коли Єрошенко назвав себе невіруючим!
Пояснюючи, чому його хвилює порушене Тагором питання, Василь пояснив, що ніколи не погодиться з протиставлянням культур Європи й Азії, оскільки в цих культурах є чимало спільного.
У 1916—1919 роках Василь Єрошенко жив у Таїланді, Бірмі (до речі, тут його називали «пандит саяджі» — великий мудрець) та Індії. У Бірмі Василь обіймав посаду директора школи сліпих.
Дізнавшись про лютневу революцію в Росії, Василь Якович здійснив невдалу спробу повернутися на батьківщину. Склалося так, що він ще сім років прожив у Японії. Протягом цього часу став відомою людиною в прогресивних колах Токіо. Після кількох арештів за участь у політичних демонстраціях міністр внутрішніх справ Японії видав наказ вислати Єрошенка з країни. Під конвоєм письменника відпровадили до Владивостока. На Далекому Сході точилася громадянська війна, тому на територію Росії Єрошенка не пустили, і він пішки вирушив до Китаю.
У Шанхайському інституті мов Василь Єрошенко викладав есперанто. Китайський письменник Лу Сінь, зацікавившись казками Василя, запросив його до Пекіна — читати курс російської літератури та есперанто в університеті та педагогічному інституті.
1923 року Василь Єрошенко таки повернувся з Китаю до Росії. Якийсь час він працював у Москві перекладачем з японської, пізніше жив, навчаючи сліпих, на Чукотці. Якось, самостійно вирушивши на нартах до сусіднього стійбища, Василь Якович потрапив у заметіль — собаки відв’язалися й утекли. Саме там, у вимушеному сніговому полоні, письменник створив низку чудових казок. Зрештою собаки повернулись власними слідами й витягли Єрошенка із замету.
Після Чукотки було десять років життя у Туркменії, де Василь Якович заснував та очолив школу-інтернат для незрячих і, вивчивши туркменську мову, розробив її азбуку шрифтом Брайля.
Останні роки життя Єрошенко жив у Москві та рідній Обухівці, викладаючи в школах для сліпих. Дізнавшись про невиліковну хворобу, упорядкував свій архів вагою у три тонни, заповівши його Товариству сліпих. Проте після його смерті у грудні 1952 року папери вивезли й спалили. Тому ми знаємо лише ті твори письменника, що були опубліковані в Японії та Китаї. На жаль, не маємо не те що повного видання творів письменника, а навіть п’ятитомного, як в Японії.
Творчість Василя Єрошенка — рідкісний приклад духовно-культурного синтезу. Потрапивши до Японії 24-річним юнаком; вихованим у традиціях слов’янської, європейської культури, він зміг настільки глибоко осягнути культуру східну, східний світогляд та спосіб мислення, що саме на Сході сформувався як оригінальний письменник. У фахівців його твори, написані російською, викликали несподівану оцінку: вони нагадували їм переклади зі східних мов.
«Серце бачить краще, ніж очі»,— стверджує японське прислів’я. У всі часи в усіх народів сліпий мандрівник-оповідач вважався богонатхненним співцем. Досить згадати Гомера, античних аедів і рапсодів, українських кобзарів. Єрошенко фактично продовжив традицію духовного провісництва кобзарства. Подорожуючи, він не розлучався з гітарою й скрипкою, чудово грав на кото й сямісені. Став духовним учителем багатьох людей у різних країнах світу. Промовистим свідченням цього є визнання його творчості в Японії і Китаї, як і навмисне знищення унікальних архівів письменника на батьківщині, де визначальними критеріями оцінки на той час були політичні погляди й матеріалістичні обмеження. (1057 слів)